ЗВІ́ШУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗВІ́СИТИ, зві́шу, зві́сиш, док., перех. Опускати що-небудь донизу, залишаючи у висячому положенні. Білокорі берізки звішували до самої землі свої золоті сережки (Збан., Сеспель, 1961, 366); Чіпка сидів на лаві, ноги звісив (Мирний, І, 1949, 160); — А ти, байбасе, чого стоїш, руки звісив,— звернувся Бульба до Андрія (Довж., І, 1958, 218); // Низько нахиляти (голову). Гнат хмурніє, звішує голову на груди (Вирган, В розп. літа, 1959, 311).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 489.