ЗВІРЮ́КА, ЗВІРЮ́ГА, и, ж.
1. розм. Те саме, що звір1 1. — Ото, Рябку, шануйся. Добра своїх панів, як ока, стережи, ..Злодіїв одганяй та гавкай на звірюку (Г.-Арт., Байки.., 1958, 54); Дід Маврикій сьорбав узвар і дав спійманому борсукові дуже прихильну оцінку: — Звірюга достойна. У-у, сала на ньому — куди там! (Донч., IV, 1957, 54); * У порівн. Синє море звірюкою То стогне, то виє (Шевч., І, 1963, 66); Хома тікав, мов загнаний звірюка (Довж., І, 1958, 94).
2. перен., лайл. Про надзвичайно жорстоку, люту людину. [Орина:] Мамо, про Петра ніякої вістки немає? [Марія:] Немає, доню, немає. Бідна твоя голівонька, вб’є тебе тепер звірюка ота (Собко, П’єси, 1958, 35); [Надійка:] Німкеня одна, хазяйка, що купила мене там на базарі, бризнула в очі сірчаною кислотою… [Ганна:] Звірюга… (Мороз, П’єси, 1959, 62).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 486.