ЗВІ́НЧАНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до звінча́ти. Хоч заручена, аби не звінчана (Номис, 1864, № 8984); // зві́нчано, безос. присудк. сл. У Чорному Яру либонь їх [Йосипа з Параскою] звінчано (Мирний, IV, 1955, 40).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 484.