ЗВІ́ЛЬНА, присл. Не поспішаючи, повільно. Вона йшла звільна, щоб успокоїтись (Коб., І, 1956, 108); Анатолій звільна повів головою, справа наліво, немов угадував, де сидить Державна комісія (Кучер, Дорога.., 1958, 67); // Не бурхливо, не сильно, тихо. Вгорі, над верховіттям дерев, звільна подував легенький вітрець (Кач., Вибр., 1947, 141); // Поступово, не зразу. Звільна здобув він собі признання і пошану у селян не лише свого села, але й цілого повіту (Фр., IV, 1950, 317); Звільна народжувалися звуки нового дня: десь клацнув ланець коло криниці, хтось до когось озвався, прогуркотіла на шляху автомашина (Хлібороб Укр., 1, 1963, 25).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 482.