ЗВІ́ДТИ, рідко ІЗВІ́ДТИ, присл.

1. З того місця. Виліз [матрос] врешті на самий вершок щогли і скочив звідти в море (Л. Укр., IV, 1954, 133); // З тієї місцевості. Звісно, дівчата зараз розпитують, звідки я.— А звідти,— кажу,— де вже мене нема! (Вовчок, VI, 1956, 229); // Зсередини чого-небудь. Пищимуха звівся з канапи, поліз у кишеню свого каптана, витяг звідти чималий шматок паперу і подав мені до рук (Мирний, IV, 1955, 367); Вчитель нахиляється до ступи й рукою вигортає звідти жменьку грубо стовченого борошна із таємничого зілля (Стельмах, І, 1962, 587); Дід поліз у курінь. За хвилину виліз ізвідти з хусточкою в руках (Хотк., І, 1966, 100).

Туди́ та зві́дти — туди й назад. — А як же ти думав? Прошеніє треба тут одно написати, друге губернатору подати. А поїхати туди та звідти, а там прохати (Мирний, І, 1954, 299).

2. З того джерела. Бачить Хо перед собою людей, повних сили, енергії, віри, злучених з собою теплими, сливе братерськими відносинами. І не диво: усі вони грілися біля одного вогнища, кожен брав звідти світло й тепло (Коцюб., І, 1955, 169).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 480.