Про УКРЛІТ.ORG

звичай

ЗВИ́ЧАЙ, аю, рідко ЗВИЧА́Й, а́ю, ч.

1. Загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті й побуті якого-небудь народу, суспільної групи, колективу і т. ін. Він був менший син у батька, і все батьківське добро, по українському звичаю, припадало меншому синові (Н. —Лев., II, 1956, 345); [Роман:] Тепер вже так повелося, що: що вулиця, то й звичай; що хата, то й закон (Кроп., II, 1958, 23); Піднялася вся нація, бо урвався терпець народу, піднялася відплатити за зневагу прав своїх, за поругу звичаїв, за безчинства чужоземних панів, за пригноблення (Довж., І, 1958, 272); У суворих селянських звичаях дівоча вірність стояла врівень з вояцькою честю (Стельмах, І, 1962, 260); // Уклад суспільного життя нації, народу; культура, побут. З цією землею [Болгарією] і її людьми у Русі була довіку дружба й мир. І мови, і звичаї в них були майже однакові (Скл., Святослав, 1959, 131); // Традиційний порядок відзначення яких-небудь подій, свят і т. ін., пов’язаний з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів, предметів і т. ін. 1 Травня колгоспники [Полтавщини] всім селом виїжджають у найближчий ліс «варити кашу». Звичай цей є відгомоном ще дореволюційних традицій робітничого класу, коли пролетаріат змушений був відзначати День 1 Травня нелегально (Нар. тв. та етн., 3, 1957, 108); Куліш завжди мріяв, що весілля у нього відбудеться за старим українським звичаєм, що й дівич-вечір буде, і коровай (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 421).

2. тільки одн. Усталений, звичний спосіб, манера дії, поведінки кого-небудь; звичка. — В батьків та матерів є звичай чванитись своїми дочками та синами (Н.-Лев., IV, 1956, 338); — Так і ви до нас на з’їзд? Радісно, радісно своїх бачити! — заторохтів Проценко по-своєму, одкидаючи геть свою пиху і свій звичай згорда держатися… (Мирний, III, 1954, 266).

В зви́ча́ї у кого — хто-небудь має звичку щось робити. У них в гімназії — і хлопці часто плачуть, се у них в звичаї (Л. Укр., V, 1956, 403); Ма́ти за зви́ча́й — мати звичку. Мали [бійці] за звичай голити один одному голови в усяких умовах, влітку і взимку (Гончар, III, 1959, 264); Свої́м зви́ча́єм — як звичайно, як завжди. Коли настав вечір і стемнілося добре, вони [сови] вилетіли своїм звичаєм на польовання [полювання] (Фр., IV, 1950, 108).

3. тільки одн. Ввічливість, пристойність у поведінці, манерах, дії. Потішаються [Захарій і Васька] діточками своїми, а найбільш їх неслухнянством, звичаєм і що до усього доброго ретиві (Кв.-Осн., II, 1956, 365); Родом був він із самої низоти [низів], та звичаєм своїм і душею високою всіх в очах князівни переважував, і загорілася вона до нього скритою жагою (Боккаччо, Декамерон, перекл. Лукаша, 1964, 251).

Для зви́ча́ю — заради ввічливості, пристойності. Може, хто й впізнав Івана, Та боявся свого пана, А Іван царя впізнав, Для звичаю лиш питав (Перв., Казка.., 1958, 25); Зви́ча́ю навча́ти (вчи́ти) — виховувати ввічливим, пристойним. Молилася [Україна], турбувалась. День і ніч не спала. Малих діток доглядала. Звичаю навчала (Шевч., І, 1963, 221).

4. перев. мн. Правила достойної поведінки, прийняті в певному середовищі. [Панса:] Ти взяв її від мене в звичаях добрих виховану, чесну, римлянку справедливу — чим же стала вона в твоєму дому [домі]? (Л. Укр., II, 1951, 456); — Як він намагався вивчити всі тонкощі гречності, всі звичаї, опанувати латинь й закони шляхетської честі! (Тулуб, Людолови, I, 1957, 40).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 476.

Зви́чай, ча́ю, м.

1) Обычай; обыкновеніе. А я такий звичай маю, що по повній випиваю. Чуб. V. 1096. Свої́м звич́аєм. По обыкновенію, по своему обыкновенію. Сходились люде і своїм звичаєм навчав їх. Єв. Мр. X. 1.

2) Приличіе. І дітки звичай знають. Ном. № 2850. Слово неправдиве звичаю не знає. Лавр. 123.

3) Нравъ. Ум. Звича́єк, звичає́чок. Поміж людьми помоталася, звичаєчків та набралася. МУЕ. III. 160.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 130.

зви́чай

1) загальноприйнятий порядок, усталені правила, які здавна існують у громадському по­буті й житті народу, а також уклад суспільного життя нації, народу, його культура, побут; у «Розритій могилі» Т. Шевченка звичай пос­тає як дотримування традицій, закону предків, як та сила, на якій тримається нація; кожний давній звичай, якщо він повторювався тривалий час, набував культового характеру, перетворювався на об­ряд (див.);в українському народі міцно тримається, наприклад, за­снований на Біблії звичай, що мо­лодшої дочки не видають заміж, поки не вийде старша (у Книзі Буття Лаван каже Якову: «У нашій місцевості не робиться так, щоб від­давати молодшу перед старшою»), пop. у «Люборацьких» А. Свидницького: «У мене всі дочки рівні, на вибір їх не маю, коли хочете беріть старшу». Батьківське добро, по українському звичаю, припадало меншому синові (І. Нечуй-Левицький);

2) звичка, манера. А я такий звичай маю, що по повній випиваю (пісня);

3) пристойність, вихованість (звідси колишнє звичайна дівчина, тобто добре вихована, з гарними манерами поводження). Дітки звичай знають (приказка); Слово не­правдиве звичаю не знає (приказка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 240.

вгору