ЗВИНУВА́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗВИНУВА́ТИТИ, а́чу, а́тиш, док., перех.

1. Вважати кого-небудь винним у порушенні певних норм поведінки, законності, якихось правил і т. ін. — Ти розумієш, Левку, ця стара дурепа посягає на наше багатство.. Все старцям роздає, Мене в злодійстві звинувачує… (Цюпа, Нузустріч.., 1958, 65); Невже він виправдає Катрусю й звинуватить Павла? (Кучер, Прощай.., 1957, 130); — Що ви собі думаєте!? Втрьох на одного напасти!?..— А чого ж він…— запинається Левко, не знаючи, як звинуватити Дзвонаря (Стельмах, Хліб.., 1959, 557).

2. Вказувати на щось як на недолік, дорікати за що-небудь. В частому цитуванні Щедріна звинувачував Франка також Венедикт Площанський, редактор москвофільської газети «Слово» (Рад. літ-во, 8, 1965, 48); — Взагалі незрозуміло змінились наші взаємини, Сергію Павловичу. Ні себе, ні вас я в цьому не можу звинуватити… (Шовк., Інженери, 1956, 227).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 472.