ЗВИ́КЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до звика́ти. Звиклий стояти на боці скривдженого, Наливайко в ту ж мить відчув, що мусить допомогти втікачеві (Ле, Наливайко, 1957, 307); Поступово його руки, звиклі в дитинстві тримати косу, привчаються бити молотом (Мартич, Повість про нар. артиста, 1954, 77); Раптом машина стала. Чого це? Пасажири, очевидно звиклі вже до таких зупинок, заворушилися, дістаючи гроші (Мокр., Сто.., 1961, 105); Грудки землі сиплються їй у черевики, нога, не звикла до нерівного грунту, спотикається (Вільде, Сестри.., 1958, 436); Не доходячи до свого подвір’я, вона звиклою до лиха душею відчула нове горе (Стельмах, І, 1962, 34); Жив [Любчик] у будиночку, поставленому батьком, годувала його звикла до їхньої сім’ї домробітниця, на руках якої він виріс (Хижняк, Невгамовна, 1961, 159).
2. у знач. прикм. До якого звик хто-небудь; повсякденний, добре знайомий; звичний. Щодня було те саме. Ноги, немов непотрібні, самі знали звиклі дороги, і очі, теж наче зайві, байдужно приймали все до нудоти знайоме (Коцюб., II, 1955, 282); Ах, як дитинство все в рядок убгати стислий, Музики звиклої струну як оживить? (Рильський, Поеми, 1957, 226).
3. у знач. прикм. Призвичаєний до чого-небудь, натренований. Вмить навів [мисливець] рушницю Звиклою рукою (Граб., І, 1959, 214); Усе нібито було спокійно, але звикле козацьке око помітило, як зірвалися з болота дикі качки (Тулуб, Людолови, І, 1957, 138); Звиклим вухом він чув вдалині шум (Сміл., Пов. і опов., 1949, 5).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 472.