Про УКРЛІТ.ORG

зватися

ЗВА́ТИСЯ, зву́ся, зве́шся, рідше зову́ся, зове́шся, недок.

1. Іменуватися, мати ім’я, назву; називатися, прозиватися. Спитав він: «Як ти звешся, дівчино таємна?» — Ізольда Білорука,— відмовила вона (Л. Укр., І, 1951, 410); — Мій дід теж Матвієм звався (Стельмах, І, 1962, 318); Ще хлоп’ям був, приземком, а всі вже зілля знав: і як зветься, і де й коли процвітає (Вовчок, І, 1955, 274); Село, до якого ми під’їжджали, звалося Синій Вир (Жур., Вечір.., 1958, 276); Я на брата схожий і з обличчя, тільки звуся досі «мамин мізинчик», бо я ніяк не росту (Ю. Янов., І, 1958, 307).

2. Своїми особливостями відповідати якій-небудь назві, якомусь поняттю; характеризуватися яким-небудь словом. Колись ти [Київ] звався: чудодій, кудес-ник,— тепер тобі ім’я — лиш месник! месник! (Тич., II, 1957, 164); Як захочеш змірять силу, Бий щосили молотком, Як дзвінок задзвонить, сину, Можеш зватись козаком! (Олесь, Вибр., 1958, 340); Той, хто сказав би хоч слово, хоч півслова проти Марини, не міг би більше зватись його другом (Дмит., Наречена, 1959, 152); Яке воно [особисте щастя] повинне бути, щоб зватися щасливим, гаразд не знала (Ле, Міжгір’я, 1953, 22).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 463.

Зва́тися, зву́ся, зве́шся, гл. Зваться, называться. В тім городі жило Дідони, а ирод звався Карфаген. Котл. Ен. Був собі чоловік, — Остапом звався. Рудч. Ск. І. 63. Поки Рось зоветься Россю, Дніпро в море меться, поти серце українське з панським не зживеться. К. Досв. 17.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 128.

вгору