ЗБІЛІ́ТИ, і́ю, і́єш. Док. до білі́ти. Начко збілів при цих словах, а потім його обличчя облилось живим рум’янцем (Фр., VI, 1951, 256); Збіліла [Мокрина], як хустка, хоче щось промовити — не здола (Вовчок, VI, 1956, 336); Сулятицький збілів, як стіна (Гжицький, Опришки, 1962, 82).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 442.

Збілі́ти, лі́ю, єш, гл.

1) Побѣлѣть.

2) Поблѣднѣть. Побачила труночку, іздрігнулась, збіліла. МВ. ІІ. 50. Чого так збіліла? Чуб. III. 121.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 124.