ЗАЇ́ЗДИТИ, ї́жджу, ї́здиш, док., перех.

1. Змучити частою або тривалою і дуже швидкою їздою. [Куць:] Ну, й я ж віддячив їм! Найкращі коні на смерть заїздив; куплять — знов заїжджу (Л. Укр., III, 1952, 252); — Ну, заїздили гнідого! — Злазь, приїхали! — відхекувався Іскров (Бойч., Молодість, 1949, 4).

2. перен. Змучити безперервною роботою. Рятувати треба було цю покірну , роботящу жінку, бо заїздить її стара карга, виб’є з голови й те, що набула колись у технікумі (Збан., Малин. дзвін, 1958, 201).

3. Часто їздячи, збити, затоптати (землю, дорогу і т.ін.).

ЗАЇ́ЗДИТИ² див. заїжджа́ти².

ЗАЇ́ЗДИ́ТИ див. заїжджа́ти¹.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 132.

Заї́здити, джу́, ди́ш, сов. в. заї́хати, ї́ду, деш, гл.

1) Заѣзжать, заѣхать. Заїхав на чужину. Їхав козак із війни, та заїхав до вдови. Чуб. V. 66. Заїхав за Дунай, та й додому не думай. Ном. № 708.

2) Успѣвать, успѣть доѣхать. Ми ще засвітла заїдемо у Горовицю. Уман. у.

Заї́здити, джу, диш, гл. Заѣздить, изнурить ѣздой. Заїздив коника, заїздив другого… Скажи, серце, правду, чи що буде з того. Чуб. V. 116.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 43.