ЗАШКРЕБТИ́ і ЗАСКРЕБТИ́, бу́, бе́ш; мин. ч. зашкрі́б (заскрі́б), зашкребла́ (заскребла́), зашкребло́ (заскребло́); док. Почати шкребти (скребти), шкребучи (скребучи), чистити кого-, що-небудь. Отираючи сльози, зашкребла Катерина бурешку [буру корову] (Хотк., II, 1966, 94); Заскребла [Марія] ножем по стіні, заспівала тихо, без слів, якусь веселеньку мелодію (Головко, II, 1957, 100); // Почати шкребти (скребти), утворювати характерні звуки, шум. Десь в кутку хати заскребла миша (Кочура, Зол. грамота, 1960, 385).

Зашкребти́ (заскребти́) у поти́лиці (у чу́бі і т. ін.) — почати чухати потилицю (у чубі) від збентеження, розгубленості і т. ін. Візниця, старий колгоспник, зашкріб у потилиці. — Задача! Що ж тепер будемо робити, товаришко, під снарядами їхати? (Панч, II, 1956, 497).

◊ Зашкребло́ (заскребло́) на душі́ (на се́рці) — про появу занепокоєння, тривоги і т. ін. Справді, того дня він одержав погано з арифметики.. Зашкребло на серці у Василя (Донч., VI, 1957, 157).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 415.