ЗАШЕПТА́ТИ1, епчу́, е́пчеш, док., перех., про що і без додатка. Почати шептати.— Іде, іде [Василь]! — боязко зашептала вона і кинулась з лави (Мирний, IV, 1955, 150); Погляд його був злий і пекучий. Одна красуня, зустрівши той погляд, бридливо здвигнула плечима і щось зашептала на вухо своїй подрузі (Тют., Вир, 1964, 57); * Образно. Зашептали срібнолисто два столітніх ясени, що такого танцюриста ще не бачили вони! (Гонч., Вибр., 1959, 78).
ЗАШЕПТА́ТИ2 див. заші́птувати.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 413.