ЗАЧИ́ТУВАТИСЯ, уюся, уєшся, недок., ЗАЧИТА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, док.

1. тільки 3 ос. Читатися, оголошуватися для загального відома (на зборах, засіданнях і т. ін.). Була глибока, напружена тиша, коли зачитувалась постанова — Маніфест першого з’їзду Народних комітетів про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною (Скл., Карпати, II, 1954, 414).

2. Читаючи що-небудь, дуже захоплюватися, читати до самозабуття. Вона ховалась з своїм скарбом [нелегальною літературою], зачитувалась до болю голови (Коцюб., І, 1955, 311); Він так зачитався, що Володьці довелося цілу хвилину торсати його (Сенч., На Бат. горі, 1960, 20); // ким, чим. Захоплюватися читанням творів певного письменника або певним жанром чи галуззю літератури. Я знов кинувся до компанії найкращих людей: записався в книгозбірню, зачитувався Плутархом, Гете, Гейне, Джованьолі. Почав напам’ять вивчати Гомера (Думки про театр, 1955, 57); Ніна поцікавилась, чому саме Сагайдак зачитується такою літературою, і він відповів, що тваринництво його фах, його найулюбленіша справа (Добр., Тече річка.., 1961, 7); // тільки док. Втратити розум через надмірне читання. Повагом ступає [Середа] босоніж, спустивши в землю суворі брови. Проходить поміж людьми, щось гомонить стиха, не повертаючись до людей. Чути слова святого письма. Ніхто йому не дивує: це той, що зачитався біблії (Вас., І, 1959, 267); — Книжками памороки собі забило.. Зачитається ж дурне!.. З ума, з розуму зійде (Ковінька, Чому я не сокіл.., 1961, 70).

3. тільки недок., розм. Розтріпуватися, заяложуватися, рватися внаслідок довгого, частого або неохайного читання (про книжку, газету і т. ін.). Газета чи листівка буквально зачитується до дірок (Шиян, Партиз. край, 1946, 95); Була це дуже популярна і читабельна література [рукописні збірники та пісенники], яку знали всі, хто вивчив азбуку. То ж не дивно, що збірнички часто зачитувалися, як кажуть, «до цурки» (Нар. тв. та етн., 2, 1961, 63).

4. тільки недок. Пас. до зачи́тувати.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 405.