ЗАХУРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док., розм.

1. Почати хурчати, видавати хурчання (про механізми). Аеропланчик захурчав і рівно, гарно, як живий великий метелик, пролетів трошки над землею… (Вас., II, 1959, 241); Десь за мурами будинку на вулиці чахнув автомобільний мотор, ще раз чахнув і тоді захурчав — і зразу ж хурчання почало стишуватись — віддалятись (Смолич, Мир.., 1958, 560); // Почати видавати різкий свистячий звук. — Чого вилупили баньки, неначе мене зроду не бачили? — ..гукнула не своїм голосом Мотря й брязнула об землю хворостиною так, що вона аж захурчала (Н.-Лев., II, 1956, 355).

2. перен. Швидко, з шумом побігти, помчати і т. ін. куди-небудь. Гордійчук шарахнувся по кімнаті, підбіг до вікна й аж захурчав у кущі (Вас., І, 1959, 383); — Діти, сідайте! Час у дорогу! — крізь плач гукнула невістка, востаннє стоячи біля своїх воріт, і внучата, разом глянувши на бабусю, аж захурчали до саней (Стельмах, І, 1962, 6).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 395.