ЗАТІВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАТІ́ЯТИ, і́ю, і́єш, док.. перех. і з інфін… розм. Починати здійснювати, влаштовувати і т. ін. що-небудь. Хто з нас не був хлопчиком, ..хто не затівав бойовищ з лозинами, дерев’яними мечами, тугими луками? (Скл., Легенд. начдив, 1957, 5); В вільний час охоча молодь затіває вечорниці чи збирається на греблі у гурточку голосному (Гур., Друзі.., 1959, 10); Тут кожна хвилина дорога, а вони непотрібні балачки затіяли (Шиян, Баланда, 1957, 63); * Образно. Здається, тиша навіки скувала бір, і вже сумні тіні, немов з нудьги, затіяли свою довічну, німу гру… (Вас., І, 1959, 307); // Задумувати, мати намір здійснити що-небудь. Він часто і густо тихенько нашіптував учителям на вухо, що школярі іноді затівали зробити (Мирний, І, 1954, 153); Де Богунова голова затіє що, там уже напевно сподівайся діла (Кач., II, 1958, 482).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 351.