ЗАТО́Н, у, ч.

1. Місце, затоплене водою річки, озера, що розлилися, або спокійна, тиха затока річки, озера. Та не йду шляхом, або стежками, а все манівцями. Все понад річкою, іноді через затони й бридьма, наче справді русалка (Барв., Опов.., 1902, 367); Гусей шумливі табуни Напровесні чи пізно восени Злітаються над ставу тихе лоно І каламутять голубінь затону (Рильський, II, 1956, 24).

2. Спеціально захищене від течії і льодоходу місце або природна затока річки, пристосовані для ремонту чи зимової стоянки суден. Три дзвінки, гудок, пароплав відшвартовується і виходить з канівського затону (Гур., Через замети, 1961, 60); Вкривається кригою Дніпро. Закінчилася навігація на водній магістралі, флот став по затонах на зимівлю (Рад. Укр., 15.XII 1953, 3).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 355.

Зато́н, ну, м. Разливъ, вода затопившая землю. І хоч затони вод усю країну піймуть, не дійдуть до його, стоятиме на суші. К. Псал. 72. Настала ж провесень і воду скрізь пустило… По-над затонами зібралося село. К. Дз. 153. Ховавсь по пущах, нетрях і затонах. К. ЦН. 293.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 108.