ЗА́ТОКА, и, ж., діал. Слизький схил, боковий спад дороги, куди сповзають сани. Конята вкрились піною.. Та хоч як мучаться, саней не рушать з затоки й на п’ядь (Фр., XIII, 1954, 36).
Іти́ (піти́) в за́токи (в за́току) — сповзати на слизький схил, боковий спад дороги. Дорога була слизька, і сани йшли в затоки (Коцюб., І, 1955, 80); На з’їзді з старого, розхитаного містка через Багачку Юркові сани пішли в затоку і мало не перекинулись у річку (Мушк., Чорний хліб, 1960, 124).
ЗАТО́КА, и, ж. Частина океану, моря, озера, річки що вдається в сушу; бухта. Човники на веслах і на парусах снувались по затоці (Л. Укр., III, 1952, 611); Море близько, і він [Дніпро] тече повільно, величаво, розливаючись безліччю рукавів, застоюючись в лиманах, затоках (Гончар, Таврія.., 1957, 656); Балтійське море біля берегів СРСР утворює дві затоки: Фінську і Ризьку (Фіз. геогр., 7, 1957, 18); * Образно. Вона придивлялася до кожної зморшки під очима Миколи і до сплутаного чуба, що вже рідішав між двома глибокими затоками лоба (Коп., Тв., 1955, 25).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 354.