ЗАТА́ЮВАТИ, юю, юєш, недок., ЗАТАЇ́ТИ, аю́ аї́ш, док., перех. Зберігати в таємниці. Я грунтовно з’ясував справу, яку затаювали галицько-польські дослідники більше ніж півстоліття (Фр., І, 1955, 42); Янек розповів усе, затаївши тільки те, як Корж скинув з нього штани (Тулуб, Людолови, І, 1957, 53); // Приховувати що-небудь. Вона не знає в своєму роді нікого, хто б хоч крихту хліба затаїв, не то що гроші (Мирний, IV, 1955, 40); * Образно. Пасма гір,. чергуючись з долинами, затаюють далечінь (Коцюб., І, 1955, 252); // Не виявляти своїх почуттів, ставлення до кого-небудь. Вона затаювала в своєму серці палкі зроду почування (Н.-Лев., IV, 1956, 105); Мала дівчина таку добру душу та лагідне серце, що за ті дрібниці ніколи й ні на кого довго зла не затаювала (Коз., Сальв 1959, 30); Прохор затаїв глибоку образу та злість на Карпа (Шиян, Баланда, 1957, 26).
◊ Зата́ювати (затаї́ти) ди́хання (дух, ві́ддих т. ін.). — переставати або дуже тихо якийсь час дихати (щоб зробитися непомітним або внаслідок переляку, сильного враження і т. ін.). Христя аж дух затаїла, щоб не пропустити і слова, що про неї.. будуть казати (Мирний, III, 1954, 79); Теодосій переминався з ноги на ногу, затаїв дихання, тихо ковтав повітря (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 145); Зата́ювати (затаї́ти в собі́ — приховувати від інших якісь відомості, почуття. Його бажання двоїлись. Хтілось оповідати і хтілось в собі затаїти все пережите (Коцюб., II, 1955, 299).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 342.