ЗАСТУПА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАСТУПИ́ТИ, ступлю́, сту́пиш; мн. засту́плять; док.
1. перех. Загороджуючи, затуляючи, оповиваючи і т. ін. кого-, що-небудь, робити невидним повністю або частково. Превисокі липи зовсім заступають і заслоняють стародавню дерев’яну почорнілу церковцю (Н.-Лев., II, 1956, 401); Небо заступали хмари. Вони насувалися з заходу, закриваючи собою численні зорі (Шиян, Баланда, 1957, 190); Під нами зараз сколихнулася земля і дим заступив степ (Логв., Давні рани, 1961, 36); // Закривати, заслоняти собою кого-, що-небудь. — Цить, дурна! — прошепотів він стиха. — Більше битимуть! — і знову виступив уперед, заступаючи дочку собою (Мирний, IV, 1955, 225); Зненацька чиясь кремезна постать заступила старому світло (Тулуб, Людолови, І, 1957, 113); — Вітре, вітре, солдатське щастя, заступи мене перед ворогом заметіллю своєю! (Довж., І, 1958, 312).
◊ Ву́ха заступа́є, безос. — втрачається слух. — Здається, недочуваю.. Вуха заступає (Фр., IV, 1950, 185);
Заступа́ти (заступи́ти) доро́гу [у життя́] див. доро́га;
Заступа́ти (заступи́ти) [о́чі] кому — застеляючи, затуляючи очі, заважати добре бачити. Тимко зараз же погасив сірника, і густа темрява знову заступила очі (Тют., Вир, 1964, 90); // безос. — Ромусь, ти бачиш, він тобі перший уклонився.. — Дай спокій, заступило мені, що я не бачив його перший (Вільде, Троянди.., 1961, 119); Заступа́ти (заступи́ти) світ див. світ.
2. неперех., розм. Заходити за що-небудь. Ївга заступила за тую стіну і виглядає в дірочку (Кв.-Осн., II, 1956, 294); Не видко було місячка, спали й зірки, заступивши за хмару (Гр., II, 1963, 477).
3. перех., перен., розм. Захищати, боронити кого-, що-небудь від нападу, ворожих дій і т. ін. Твоїм буть братом не стиджуся І неню заступать кленуся (Котл., І, 1952, 224); Вдові убогій поможіте. Не осудіте сироти І виведіть із тісноти На волю тихих, заступіте Од рук неситих (Шевч., І, 1951, 343); — Ну, то рушаймо, люди, святу правду заступити (Панч, Гомон. Україна, 1954, 111).
4. перех. Приходити, з’являтися на зміну кому-, чому-небудь; заміняти когось, щось. Вмерла [мати], а її місце заступила Маріцца (Коцюб., І, 1955, 268); -Вже понад сто років шукають люди формулу речовини, що заступила б звичайне харчування (Смолич, І, 1958, 71); Минули останні дні літа, їх заступила осінь (Гур., Наша молодість, 1949, 105); // тільки недок. Тимчасово виконувати чиї-небудь обов’язки. Друг Артамонова Геннадій Валер’янович Козинець заступав парторга будови, який був у відпустці (Дмит., Розлука, 1957, 291); — Директор тяжко захворів. Виїхав недавно на лікування в Київ. Його заступає головний інженер товариш Голубенко (Руд., Вітер.., 1958, 130); // перен. Відсовувати кого-, що-небудь на задній план, робити неяскравим, неважливим, другорядним. У нечисленному ряді жіночих образів образ матері заступив собою всі інші (Довж., І, 1958, 12); Все йому заступила незвідана туга, і все стало тепер немиле й чуже (Донч., IV, 1957, 142).
5. перех. і без додатка, з інфін., на що. Приступати до роботи, чергування і т. ін. На юті пробили склянки, нова зміна матросів заступила вахту (Кучер, Чорноморці, 1956, 229); Русевич появився на шляху від селища не скоро після того, як заступила ранкова зміна (Шовк., Інженери, 1956, 24); Заступила чергувати Настуся і вперше зайшла в палату (Коп., Вибр., 1953, 386); Після обіду Петро поспішав на завод, де йому треба було заступати на зміну (Загреб., Спека, 1961, 22).
6. неперех., розм. Наступати, починатися (про день, ніч, свято і т. ін.). Третя ніч ось заступає. Третю він роботу має (Перв., Казка.., 1958, 63); Весна тільки-тільки що заступила, а вже так тепло надворі (Л. Янов., І, 1959, 409).
7. неперех., розм., рідко. Вступати, входити куди-небудь. А на ранок зі Сходу в село заступає піхота (Голов., Близьке.., 1948, 33); Прийшлося раз циганові так скрутно, що нічого їсти і взять ніде. Міркував він собі, міркував і надумався заступить у монастир (Україна.., І, 1960, 179).
8. перех., діал. Заповнювати. Юрбою, з шумом, наче п’яні, Ми все подвір’я заступили (Фр., X, 1954, 339).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 337.