ЗАСКРИПІ́ТИ, плю́, пи́ш; мн. заскрипля́ть; док.
1. Почати скрипіти, видавати скрипучі звуки; видати скрип. Заскрипіли рано двері У великій хаті (Шевч., II, 1953, 130); Заскрипіли мости під важкими возами (Мур., Весілля.., 1949, 3); // чим. Утворити скрип чим-небудь. Присутні в залі заскрипіли стільцями (Сміл., Сад, 1952, 226); Коли лікар почав робити перев’язку, він заскрипів зубами (Ткач, Жди.., 1959, 16).
◊ Заскрипі́ти зуба́ми див. зуб; Заскрипі́ти перо́м — почати писати. Зірвав [писар] з-за вуха ручку, вмокнув у заарканений мотузочком каламар, заскрипів пером (Стельмах, Кров людська.., І, 1957, 85).
2. перен., розм. Заговорити неприємним, скрипучим голосом. — Не тепер дасть [мулла] одповідь, то в день останній, — заскрипів Сулейман (Коцюб., II, 1955, 148); — Га, — заскрипіла якось чудно дівчина.. — Другу сватаєш?.. Розлюбив?.. (Григ., Вибр., 1959, 344).
3. перен., розм. Настати (про великі морози). Узимку заскриплять морози.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 313.