ЗАСКИ́ГЛИТИ, лю, лиш, док.
1. Почати скиглити; завищати (про собак і т. ін.). — А що — вовк добре заскиглив? — шепнув дідок на вухо Йванові і засміявся (Коцюб., І, 1955, 349); Лиско на радощах заскиглив, поставив передні лапи Яремі на коліна — потягнувся до нього мордою (Кочура, Зол. грамота, 1960, 454); // Почати жалібно що-небудь говорити, надокучливо скаржитися (про людей). Обвела [Катря] упертими, тоскними очима хату й заскиглила: — Ой нудно мені, тоскно… (Вас., І, 1959, 301); — Я без мами не хочу, — вже крізь сльози заскиглив хлопчик (Коп., Подарунок, 1956, 25); // Почати скиглити, видавати звуки, що нагадують жалібний плач (про птахів). Заскиглила сова у верховіттю (Фр., VIII, 1952, 405); В німій тиші нервово зачахкала машина на катері, жалібно заскиглила довгокрила чайка (Панч, 1, 1956, 72); // Почати вити (про вітер і т. ін.). Холод повіяв, вітри заскиглили, Як часом голодні звірі у нетрях (Коцюб., 1, 1955, 429).
2. перен. Почати видавати одноманітні високі і різкі звуки (про які-небудь предмети). Потяг смикнувся і рушив, заскигливши знову своїми немазаними колесами (Досв., Вибр., 1959, 36); Ось народ допав до першої придорожньої криниці. Заскиглив журавель, відро пішло по руках (Вільде, Сестри.., 1958, 268); Брязнув ключ, заскиглили іржаві засуви (Кач., II, 1958, 69).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 311.