ЗАРУ́БАНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до заруба́ти 1-3. — Як мене знайдуть зарубану сокирою, то нехай уся громада знає, що мене зарубала свекруха! (Н.-Лев., II, 1956, 364); Зарубаний Семеном кінь тепер брьохнувся на землю (Ле, Побратими, 1954, 34); Зміркував [Іван], що находиться недалечко того місця, ..де лишив свою сокиру, зарубану в пеньок (Фр., III, 1950,140); // зару́бано, безос. присудк. сл. Та сил немає в мене співать про квіти й луг. Констанцію й Євгена зарубано в бою (Сос., І, 1957, 184).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 296.