ЗАРО́ДЖУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗАРОДИ́ТИ, роджу́, ро́диш, док.

1. перех., рідко. Давати початок чиєму-небудь існуванню, життю. Та земля, що твоє [людське] життя зародила, вона його й розорить, зігне його болістями, підкосить хворобами, знищить смертю! (Мирний, IV, 1955, 323).

2. тільки док., перех. і неперех., розм. Дати плоди, врожай; уродити. — Того року суниць і полуниць така сила зародила, що й не сказати (Вовчок, VI, 1956, 335); Скінчилися жнива; почалося порядкування та вбирання того, що сира земля зародила (Мирний, IV, 1955, 248); Довбанюк таки порядно з голоду млів. На його лихо, й губи того року не зародили (Фр., II, 1950, 86); Зародило цього літа жито так, що давно вже не пам’ятає вона такого врожаю! (Кос., Новели, 1962, 158); // безос. Цього року не тільки в полі зародило, а й у садах душно стало від яблук, слив і груш (Кучер, Дорога.., 1958, 201).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 294.