ЗАРИПІ́ТИ, плю́, пи́ш; мн. зарипля́ть; док., без додатка і чим, рідко що. Почати рипіти, видавати, утворювати низькі скрипучі звуки. Зарипіли старі важкі двері й одчинились (Н.-Лев., IV, 1956, 283); Панночка, одягаючись, так зашелестіла і зарипіла шовками, що нерви мої не витримали сього прикрого для мене шелесту, і я вийшла й собі слідом за бабусею (Л. Укр., III, 1952, 603); Одразу коло дверей зарипіла гармошка (Вас., І, 1959, 315); Весь батальйон гойднувся, зарипів чобітьми і в одну мить подався на правий фланг (Кучер, Чорноморці, 1956, 539); // безос. На пожежній вежі раптом загриміло, зарипіло, загуло, і тоді один по одному ..полинули в темінь ночі повільні, затруднені, хворі удари (Смолич, II, 1958, 89); // розм. Заговорити або заспівати низьким скрипучим голосом. Хор знов зарипів «Многая літа» (Фр., II, 1950, 372); — У вас мама є? — запитала дівчина-галка. — Мама є і сестричка малесенька, — зарипів я (Ю. Янов., II, 1958, 70).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 291.