ЗАРЕВІ́ТИ і ЗАРЕВТИ́, ву́, ве́ш, док.

1. Почати ревіти, ревти, видавати протяжні голосні звуки (про тварин). Хвилька тривожної мовчанки — свиснула стріла — і заревів звір (Фр., VI, 1951, 14); Тихо на селі. Хіба що собаки ліниво перегавкуються по дворах чи зарипить звід десь біля колодязя, чи зареве худоба (Головко, II, 1957, 335); // Почати утворювати звуки, схожі на ревіння тварин (про вітер, море і т. ін.). Надвечір лихо склалось: Страшенна буря зразу заревла… (Гл., Вибр., 1951, 149); Впала зима, люта й холодна. Заревли понад Десною вітри, завірюха (Десняк, II, 1955, 326); // безос. Закипіло, заревло навкруги, аж річка охнула й нестямно на всі боки захиталася (Мирний, IV, 1955, 317); // Почати утворювати дуже сильні протяжні звуки (про певні предмети, механізми і т. ін.). З Чигирина По всій славній Україні Заревли великі дзвони, Щоб сідлали хлопці коні (Шевч., II, 1953, 42); Заревіли обидва мотори, й літак покотив бетонованою доріжкою (Кучер, Голод, 1961, 454).

2. розм. Голосно закричати, прокричати що-небудь. І-го-гоо-го-гії!.. дико, не своїм голосом, мов орда, заревли всі парубки, пускаючись з гори бігцем навперейми дівчатам (Коцюб., I, 1955, 236); — Геть з контори! — заревів ображений Синявін (Ле, Міжгір’я, 1953, 103).

3. розм. Голосно заплакати. Надезя надула губи, насупила брови й заревла на всю хату (Н.-Лев., III, 1956, 165); [Данильченко:] Сьогодні їдемо. От і прийшли до вас попрощатись. [Тоня:] То як же це раптом… Та я зареву зараз, їй-бо (Коч., II, 1956, 472).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 289.