ЗАПРИМІЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАПРИМІ́ТИТИ, і́чу, і́тиш, док., перех. і неперех., розм. Те саме, що поміча́ти 1. У цю хвилину я витикався на двері. Ти-моха запримічав, що хтось застить [заступає], дививсь і гукав: — А, це ти, Василю!..іди в кузню! (Гр., І, 1963, 285); Вутанька з її зіркістю, бистроокістю.. все тут запримічала (Гончар, Таврія.., 1957, 541); Лиса мало хто й запримітив, і нікому до нього не було діла (Фр., IV, 1950, 91); Сотник, обійшовши пригород, запримітив на самому ближчому майданчику, сажнів за триста не більше, якийсь вал (Стар., Облога.., 1961, 70); — Ви людина освічена. Це зараз запримітиш навіть під отим латаним дрантям (Н.-Лев., IV, 1956, 296); Батьки й самі запримітили, як Леся швидко і бездоганно запам’ятовує почутий десь мотив (М. Ол., Леся, 1960, 40); То за сим, то за тим, Антосьо й не запримітив, як екзамен настав, і підвода приїхала (Свидн., Люборацькі, 1955, 71).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 277.