ЗАПОВІ́ТНИЙ, а, е.

1. Найдорожчий для кого-небудь у зв’язку з його задумами, спогадами і т. ін. Коли ми вимовляємо слова — Пушкін і Шевченко, то називаємо імена людей, які з найбільшою силою втілили в собі найкращі думи й найзаповітніші прагнення двох братніх народів (Рильський, III, 1955, 189); Перечитуючи знову заповітний лист, вона ніби торкнулась серцем джерела, яке виповнило його по вінця дивним почуттям (Рибак, Час.., 1960, 466); //Який дуже ціниться, бережеться. Анрі-Жак витяг заповітну люлечку, зроблену з рідної глини, з вишневим цибушком, натоптав її ерзац-тютюном і з насолодою закурив (Ю. Янов., II, 1954, 50); Вона перейшла через довгий ряд кімнат, доки дісталася до півтемної зали з буфетною шафою, де зберігався коштовний заповітний посуд (Донч., III, 1956, 64); // Таємний, прихований (про думки, мрії). Настя зненацька заговорила тихо, таємниче, як діти, що повідають одне одному свої заповітні думки (Тулуб, Людолови, І, 1957, 69); // До якого прагнуть, про який мріють. Вже вогнів видно шерег, Заповітний то берег.. Зустрічай їх [іммігрантів], Одесо! (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 127); // Улюблений. — Дік! Ходи-но сюди, синку! — Покірно плентаюсь у спальню, в заповітний мамин куток (Речм., Твій побратим, 1962, 50).

2. Пов’язаний з якоюсь пам’ятною подією. Бувала коло заповітного каменя й Меланочка, підліток, сирота безрідна (Ю. Янов., II, 1954, 158).

3. Стос. до заповіту. Як у зимній вечір помирала В наддніпровому селі вдова, Старшій доньці Катрі проказала Заповітні, пам’ятні слова: ..Виший ти йому [Кобзареві] найкращі зорі (Турч., Земле моя.., 1961, 62).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 269.