ЗАПОВІ́ДНИК, а, ч. Територія або архітектурна споруда, яка перебуває під охороною держави (з метою збереження тваринного та рослинного світу, всього природного комплексу чи пам’яток старовини тощо). У багатьох місцях Далекого Сходу створено заповідники і розплідники для збереження і розведення цінних тварин: чорно-бурої і сріблястої лисиці, плямистих оленів, а з морських — котиків (Фіз. геогр., 7, 1957, 162); В заповідниках чи в заказниках ті ж самі зайці, ті ж самі дикі кози від людей не тікають, людей не бояться (Вишня, II, 1956, 275); У горішній частині Києва, на мальовничих схилах Дніпра, міститься державний заповідник-музей Києво-Печерська лавра — видатна історико-культурна і архітектурна пам’ятка минулого (Наука.., 7, 1957, 20).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 269.