ЗАПОВІДА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАПОВІСТИ́, і́м, іси́, док., перех.
1. Висловлювати свою передсмертну волю. — Зятечку мій милий!..От же твоя хусточка сватаная! Маруся без тебе усе її біля серця носила, а, вмираючи, заповідала причепити її тобі, як будуть її ховати… (Кв.-Осн., II, 1956, 95); [Олекса:] Сестро, як умру я, то заповідаю тобі — скажи, нехай поховають мене у чистому полі, на нашій Україні (Вас., III, 1960, 48); Вмираючи, отець заповідав. Щоб чесно жив і правду ніс, як зброю (Криж., Срібне весілля, 1957, 99); // Залишати що-небудь комусь після своєї смерті у спадок. [Ернест:] Тітка заповіла мені дім (Фр., VI, 1951, 294); Земля в СРСР є державною власністю, тобто всенародним добром. Ніхто не може її ні продавати, ні купувати, ні дарувати, ні заповідати, ні здавати в оренду (Колг. енц.. І, 1956, 459).
2. перен. Давати які-небудь настанови, розпорядження шодо дальших дій, норм поведінки і т. ін. Оддала мене матінка в чужу дальню сторононьку, Заказала, заповідала, щоб я сім год в її в гостях не була (Чуб., V, 1874, 749); [Федон:] Хто слави не бажає, той не еллін, — жадобу сю батьки нам заповіли, діставши від дідів (Л. Укр., III, 1952, 436); Благословен на вік віків, У далі просланий безкраї. Той шлях, що Ленін заповів, Той шлях, що всесвіту сіяв! (Рильський, III, 1961, 12).
3. тільки недок., діал. Віщувати, обіцяти що-небудь. Сонце вже геть було нахилилося до заходу. Чорні хмари вкрили його, заповідаючи на ніч.. дощ (Фр., V, 1951, 171); Її талант і замилування до музики заповідали їй уже тепер ясну будучність (Коб., Вибр., 1949, 394).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 269.