ЗАПЛА́КАТИ, а́чу, а́чеш, док.

1. неперех. Почати плакати. І я заплакав, жаль малому Було сіроми-сироти (Шевч., II, 1953, 86); Невже побачу я всіх вас, рідних, дорогих, і мати радісно заплаче на грудях стомлених моїх?! (Сос., II, 1958, 426); Почувся шльопок по голому задику, і дівчинка заплакала. —Заплач, Матвійку, дам копійку, — перекривив її Сергійко (Тют., Вир, 1960, 104); * Образно. Вогняною шаблею чорне небо полоснув грім.. Хмари заплакали рясними сльозами (Чендей, Вітер.., 1958, 140); // перен. Почати жалібно кричати (про птахів). Заплакала сова на скелях, мов дитина в сповитку (Н.-Лев., І, 1956, 60); Чайка вдариться і заплаче над прибоєм (Рудь, Дон. зорі, 1958, 38).

2. перех., заст. Плачучи, змочити сльозами. Засвистали козаченьки В похід з полу ночі, —Заплакала Марусенька Свої ясні очі (Укр.. лір. пісні, 1958, 466).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 261.

Запла́кати, чу, чеш, гл.

1) Заплакать. Заплач, дурню, по своїй голові. Ном. № 2374. Козак з біди не заплаче. Ном. № 776.

2) Заплакать что. Заплакала чорні очі, заплакала брови. Федьк. І. 50.

3) — кого́. Причитаньями и плачемъ какъ по мертвому уморить. Встрѣчено у Г. Барвинокъ: Раз, так жартувавши, на вечерницях дівку заплакали. Жартували, жартували, а послі й кажуть: «Умри, Галю, ми по тобі голоситимем». Та́ з сміхом і лягла. Вони зложили їй руки… (і стали голосити). Далі дівчата вже й годі, стали її будити — не встає… а у їй і духу нема. Г. Барв. 57.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 80.