ЗАПИ́ТУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗАПИТА́ТИ, а́ю, а́єш, док.
1. Звертатися до когось з питанням про кого-, що-небудь; питати. — А що тепер буде? Що тепер робити? — запитував він себе мимохіть (Кобр., Вибр., 1954, 52); — Денисе Івановичу, ви вже вечеряли? — діловито запитує підполковник (Стельмах, II, 1962, 61); Я запитала антикварія про ціну книжки (Л. Укр., III, 1952, 742); — Мамо! — запитав Юра. — А чому дерева зелені? (Смолич, II, 1958, 8); // Викликати учня до дошки для перевірки його знань. Іноді.. разом із школярами і Павлуша піднімає руку. І Докія Петрівна бувало і його запитає (Головко, II, 1957, 262).
2. Звертатися до якої-небудь установи, організації і т. ін. з вимогою, проханням дати певні відомості або офіційне роз’яснення з приводу чогось. Що се воно за знак? з якої це речі така плутаниця?.. Так оце запитувала якась Донська станиця Піщанської волості… І задала ж роботу волосним оця несподівана бумага! (Мирний, II, 1954, 40); Командуючий зробив паузу, ніби підшукував потрібне слово, про що ж саме вони мають запитати Ставку (Кучер, Чорноморці, 1956, 82).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 257.