ЗА́МЧИ́ЩЕ¹ , а, ч. і с.

1. Збільш. до за́мок. [Бабуся:] Не думай… засни хоч трішечки: ти одна тепер голова на ціле замчище (Стар., Облога.., 1961, 21); А чи скоро, чи не скоро, Тілько так в обідню пору Наїздить на пречудовий Десь замчище він змійовий (Манж., Тв., 1955, 175); З кутків дивовижні сповзаються тіні, Дерева чи скелі, уламки колон, Оселі чи замчища старовинні, — І все це зринає, неначе крізь сон (Перв., II, 1958, 367).

2. Місце, де був замок; руїни замка. На самому шпилечку [гори] лежали великі руїни. То було замчище (Мирний, І, 1954, 248); На високій Замковій горі, де понад двісті років тому височів пишний палац гетьма на Богдана, а нині по замчищу, порослому полином та будяками, залишилися самі сумні руїни, — стояв німой урочисто величезний мальовничий натовп (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 158).

ЗАМЧИ́ЩЕ², а, ч. і с. Збільш, до замо́к. Брат.. зробив сундук і покрив його чорним лаком, так що він став схожий на гроб, прикував до нього здоровенний замчище, приробив залізну ручку (Тют., Вир, 1964, 49).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 226.

Замчи́ще, ща, с. Мѣсто, гдѣ стоялъ замокъ, также и развалины замка. Про це замчище… у церковних записах, кажуть, є переписано про все: і коли ті вали повисипувані, і хто тії мури мурував, що тепер од їх тільки цегла та камінячки валяються. Драг. 224. Як Си то ти, Богдане п’яний, тепер на Переяслав глянув та на замчище подививсь. Шевч. 686.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 70.