ЗАМО́ЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ЗАМОЛИ́ТИ, олю́, о́лиш, док., перех.
1. перев. у сполуч, із сл. гріхи. Довгими молитвами спокутувати свої гріхи. Молода, небесної краси черниця у пустелі десь замолює свої гріхи (Кач., II, 1958, 22); [Степанида:] А скільки ми тратимось задля бога і на оливу, і на свічі?.. Хоч би й були які гріхи, то вже ми їх замолили… (Крон., І, 1958, 125); // перен., розм. Старанною роботою, добрими вчинками і т. ін. спокутувати свою провину. Працював [Веренчук] у колгоспі справно, замолював гріхи (Жур., Звич. турботи, 1960, 214).
2. тільки док., перен., рідко Почати пристрасно благати про що-небудь; замолитися (у 2 знач.). — Одарко, голубко моя! — замолила Пріська. — Сам господь тобі заплате [заплатить] тим добром, що ти для нас робиш (Мирний, III, 1954, 31)
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 219.