ЗАМЕ́РЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до заме́рти. Згадаю я довгії, зимнії ночі, І сміх твій веселий, і яснії очі, І серце замерле немов ожива (Манж., Тв., 1955, 53); Для чого, блазню, зняв ти мову, Таку безглузду та дурну, Замерлі тіні кличеш знову, Мене зворушуєш зі сну? (Граб., І, 1959, 525); // перен. На якому припинилися дія, рух, життя. — О прийди, —ми казали, — богине ясна! І нехай уже край наш недолі не зна; Хай заквітне життя на замерлому полі, — Поведи нас до кращої долі (Сам., І, 1958, 142).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 205.