ЗАЛОСКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і рідко ЗАЛОСКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, док.
1. перех. і неперех. Злегка торкаючись тіла, викликати відчуття лоскоту. Дві сльози, наче дві квасолини, викотилися з її очей, залоскотали, пробігаючи по личку, і грузько упали додолу (Мирний, III, 1954, 246); Юля засміялася і, зірвавши лісову ромашку, залоскотала Дениса по шиї (Тют., Вир, 1964, 246); // Приємно подразнити (про запахи). Піднесена близенько варенуха так гарно залоскотала йому в носі, що він не втерпів, привітався по-письменному, випив чарку, другу (Н.-Лев., І, 1956, 193); Теплий дух випеченого хліба залоскотав ніздрі (Кучер, Чорноморці, 1956, 359); // безос. Парує куліш на припічку. Пахне смаженою цибулею і перепаленою олією. Маркові залоскотало в ніздрях (Кир., Вибр., 1960, 368).
Залоскота́ло в го́рлі (но́сі і т. ін.) кому, у кого, безос. — про відчуття лоскоту в горлі, носі і т. ін. при бажанні заплакати, чхнути і т. ін. Обійняв мене Іван, аж в горлі мені залоскотало (Мур., Бук. повість, 1959, 23); Вона почувала, що от-от заплаче, бо в носику дуже залоскотало (Ів., Таємниця, 1959, 129).
2. перех. Лоскочучи, замучити, довести до смерті. Кругом дуба русалоньки Мовчки дожидали; Взяли її, сердешную. Та й залоскотали (Шевч., І, 1951, 6); А куди поділися красиві мавки, які підстерігають козака опівночі біля кучерявого дуба, щоб залоскотати? (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 6).
3. перех. і без додатка, перен. Викликати приємне збудження, насолоду; потішити. [Петрусь:] Який з байок тих прок, паноче? — А байка всякого, хто прочитати схоче, І поскубе, і залоскоче (Бор., Тв., 1957, 130); Як приємно ці слова залоскотали Батийове честолюбство (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 544); // безос. Обсипала [Настя] Гната ясним промінням із сивих очей. У Гната аж коло серця залоскотало від того погляду (Коцюб., І, 1955, 48).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 195.