ЗАКІ́НЧУВАТИ, ую, уєш і рідко ЗАКІНЧА́ТИ а́ю, а́єш, недок., ЗАКІ́НЧИ́ТИ, кі́нчу, кі́нчи́ш, док. перех. Доводити що-небудь до кінця, до завершення; кінчати. Тільки друга нічна зміна сторожі закінчувала свою варту, приходили сторожі денні (Скл., Святослав 1959, 28); Весілля вже, бачте, закінчали (Барв., Опов.., 1902, 4); Хочу закінчити ще хоч одно оповідання (Коцюб., III, 1956, 429); // Завершувати або бути кінцем, завершенням чогось. Мені здається, що ті додатки треба зробити, щоб закінчити оповідання, от як, приміром, у хорі закінчує спів октава (Мирний, V, 1955, 391); — Ой лишенько ж тяжке: літа, літа обсіли чоловіка! — усміхнулась мати, та й отак жартом закінчила про те розмову (Головко, II, 1957, 422 [Надія:] Як хороше ви закінчили книгу: «Де ти друже мій… Друже вірний…» (Корн., II, 1955, 206); // Кінчати, завершувати навчання (в школі, інституті і т. ін.). Він закінчує десятий клас (Гончар, Тронка, 1963, 98); Люба закінчила педагогічний інститут у Сімферополі (Кучер, Чорноморці, 1956, 26).

◊ Закі́нчити життя́ (вік і т. ін.) — померти. Якби ти знав тоді, Богдане, Що думають вчинить вони, ..Ті, що, як свята, ждали днину, Коли закінчиш ти життя (Павл., Бистрина, 1959, 27).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 144.