ЗАКО́ХУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗАКОХА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех.

1. кого. Викликати в кого-небудь почуття кохання, змушувати когось покохати. — Все згадує тебе та, згадуючи, плаче… Ти таки його в себе навсправжки закохала! (Мирний, III, 1954, 111); Гей, приваблю, зачарую. Закохаю я його, Всім, що маю, обдарую Я коханого мого!.. (Черн., Поезії, 1959, 177).

2. тільки док; кого, рідко. Пройнятися почуттям кохання до кого-небудь; покохати. А пан!..Наглядів, клятий! панські очі! Та й ну гостинці засилать. Так і гостинців брать не хоче [жінка козака], Не хоче й пана закохать! (Шевч., II, 1963, 126).

3. кого, що, заст. Викохувати, випещувати. [Xрапко (глузуючи):] Х-хе! Ач який мальований та цяцькований, — наче та синиця! А левержети які закохав? (Дивиться на чуба) (Мирний, V, 1955, 136).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 161.

Зако́хувати, хую, єш, сов. в. закоха́ти, ха́ю, єш, гл.

1) Влюбляться, влюбиться, полюбить. І гостинців брать не хоче, не хоче й пана закохать. Шевч. 526.

2) = Викохувати, викохати. Сім літ силки закохати, — мої двері вилупити. Гол. І. 153. Чи воно закохувано оті ліси, що вони такі хороші. Черниг. г.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 53.