Про УКРЛІТ.ORG

заклинати

ЗАКЛИНА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАКЛЯ́СТИ́, яну́, яне́ш, док.

1. перех. Промовляючи магічні заклинання, діяти на кого-, що-небудь, підкоряти своїй волі або чаклунській силі; заворожувати, зачаровувати. — Я тебе [хмару] заклинаю: іди у безвість, у провалля (Коцюб., II, 1955, 341); Дехто казав у селищі, що Антоніо Россаріо — ворожбит.. Бородатий, закустраний, ніби трошки позбавлений розуму, він і справді умів заклинати звіра (Ю. Бедзик, Вогонь.., 1960, 110); Закляла людей і замок Чарівниця зла колись (Л. Укр., IV, 195 126); // у кого — що, рідко. Чарами обертати на кого що-небудь. — Розлютилася Морана, бо вона не любить нічого живого, і закляла царя велетнів у отсей камінь (Фр., VI, 1951, 30).

2. перех. Те саме, що проклина́ти. А брат стоїть, край віконця, Кладку заклинає: «Бодай же ти, кладко» Гниллям перегнила, Що ти мене, молодого, Сестриці згубила! (Рудан., Тв., 1956, 92); Люди гурмами переходили з місця на місце, немов закляв їх хто страшним, прокльоном (Кобр., Вибр., 1954, 182).

3. тільки недок., перех., перен. Настійно прохати, благати про що-небудь. Писала мені якось Маргарита і заклинала їхати до неї жити на зиму (Л. Укр., 1956, 203); О, постійте, сестри! Вас прохаю я, заклинаю… вас, скажіть мені: чи не стріли ви мого коханого. (Забіла, Поезії, 1963, 64).

Заклина́ти бо́гом (усі́м святи́м і т. ін.) — дуже просити, благати про щось. — Отаке моє щастя, Христе! Заклинаю тебе усім святим на світі: будеш іти заміж — не йди за крамаря, не йди за городянина (Мирний, III, 1954, 98); [Лентовський:] Заклинаю богом, будьте обережні і тихше говоріть. І стіни мають вуха. (Корн., І, 1955, 271).

4. тільки док., неперех., діал. Вилаятися. Позирав [Іван] спідлоба непевним оком, готовий кожної хвилини погано заклясти (Март., Тв., 1954, 223); Коли народи— лася п’ята дочка, Аркадій не витримав і закляв уголос (Вільде, Сестри.., 1958, 59).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 148.

Заклина́ти, на́ю, єш, сов. в. заклясти́, клену́, не́ш, гл. Заклинать, заклясть, проклинать, проклясть. Заклинаю тебе Богом, не муч мене. Єв. Мр. V. 7. Заклинаю тя іменем Божим. МУЕ. III. 53. Десь ти мене, моя мати, в барвінку купала, купаючи заклинала, щоб долі не мала. Мет. Заклинала вона гроші ті… ось як. Грин. II. 143.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 49.

вгору