ЗАКАПЕ́ЛОК, лка, ч.
1. Куток, невелике місце по за чим-небудь, у чомусь. Той їх і у хату уведе, і у комору, і на горище, і де є який закапелок — усюди, усім усе покаже (Кв.-Осн., II, 1956, 399); Вона була певна що її татко ще живий. Він, певно, обрятувавсь у якийсь закапелок, — такий, що й вода туди не досягне (Гр. Без хліба, 1958, 161); Там [за грубою] страшенна спека, тісно, закапелок зовсім темний (Мик., Кадильниця, 1959, 14); Вони перешіптувалися в кутку в класі, в найзатишнішому закапелку між піччю і старою шафою (Донч., IV, 1957, 75).
2. Невелике, тісне приміщення, маленька прибудова до чого-небудь. На якихсь чверть години замикався [Каргат] в своєму закапелку, щоб нашвидкуруч щось підрахувати (Шовк., Інженери, 1956, 101); На фільварку з дозволу пана-дідича Сава до житла пристосував закапелок, біля свинарника (Чорн., Пісні.., 1958, 49).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 138.