ЗАЖУ́РЕНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до зажури́ти. Зажурена недомаганням [нездужанням] дочки, мати часто питалася лікаря, що він думав про стан її здоров’я (Кобр., Вибр., 1954, 94); Поганий настрій огортав усіх. І навіть Вова.. сидів мовчки, наче чимось зажурений (Трубл., І, 1955, 118).

2. у знач. прикм. Засмучений, сумний. Он сонечко світить надворі, сніг біліє, виблискує, цвірінчать горобці, а в хаті так сумно, так тихо, нас тільки двоє: зажурений старий батько та я (Тесл., Вибр., 1950, 68); Клим сидів зажурений, його забули похвалити за читання (Горький, Життя К. Самгіна, перекл. Хуто-ряна, І, 1952, 61); * Образно. З-за галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар (Коцюб., II, 1955, 308); // Який виражає зажуру, сум. Дівчина зажуреними очима задумано дивилася кудись (Головко, І, 1957, 108); Кожного вражала її зажурена постать і очі, повні страждання й туги (Шиян, Магістраль, 1934, 53); Зажурене лице; // Пройнятий, сповнений зажурою, сумом; тужливий. Та от ми почули з тобою Сердечний зажурений спів: «Коли розлучаються двоє…» І кожен із нас посмутнів (Ющ., Люди.., 1959, 181); Зажурений голос.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 124.