ЗАДИ́МЛЮВАТИ, юю, юєш і ЗАДИМЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ЗАДИМИ́ТИ, млю́, ми́ш; мн. задимля́ть; док.
1. перех. Наповнювати, насичувати, покривати димом, кіптявою. * Образно. — Ой, важко стояти близько коло начальства! Цур йому, пек йому. І обсмалить тебе огнем, і обпалить, і задимить тебе, як коло комина!.. — думав Добриловський (Н.-Лев., IV, 1956, 130).
2. перех., розм. Займатися копченням. Одні [уходчики] рибалчили, інші полювали, треті —солили й сушили, в’ялили й задимлювали рибу та птицю на зиму (Тулуб, Людолови, І, 1957, 242).
3. тільки док., неперех. Почати димити. Митро знову ліг на лікоть і задимив цигаркою (Головко, І, 1957, 337).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 109.