ЗАДЕРЕВІ́ТИ, і́ю, і́єш, док., розм.

1. Те саме, що задерев’яні́ти 1. Тітчине лице мов задеревіло, а довкола уст блукав безмисний усміх (Коб., І, 1956, 240).

2. перен. Стати нерухомим; завмерти, заніміти. Ключник застиг на місці, задеревів і не міг ворухнутися (Фр., II, 1950, 256); Я подививсь в її великі очі І з подиву задеревів на мить (Павл., Бистрина, 1959, 215).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 104.

Задереві́ти, ві́ю, єш, гл. Одеревянѣть, окоченѣть (отъ холода, смерти). Руки мені задеревіли — чи воно з холоду, чи хто його знає. Камен. у. Як побачила чоловіка, так і задеревіла. Камен. у. Прийшов п’яний, та як заснув, так і задеревів. Камен. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 33.