ЗАДАВА́КА, и, ж. і ч., зневажл. Пихата, чванлива людина; чванько. Якось.. образили її: задавака, довгими своїми віями хвастає (Гончар, Тронка, 1963, 65); [Ольга:] А чого в тебе синяк під оком? [Ганя:] Петька вдарив. Він такий задавака, думає, що коли його батько — інженер, то йому все можна (Корн., II, 1955, 136); Вихваляється дружку Хлопець-задавака: — Упіймав я у ставку Червоного рака! (Бойко, Ростіть.., 1959, 64).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 101.