ЗАГУДІ́ТИ і ЗАГУСТИ́, гуду́, гуде́ш; мин. ч. загуді́в, ді́ла, ло і загу́в, гула́, ло́; док.
1. Почати гудіти, густи, утворюючи довгі, протяжні і низькі звуки. Мов дзвони, загули кайдани На неофітах (Шевч., II, 1953, 275); Загула, застогнала земля під козацькими підковами! (Н.-Лев., І, 1956, 79); Море враз як заревло, Закипіло, загуло (Перв., Казка.., 1958, 16); Няг) лісом загули бомбовози (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 15); Опівночі зірвався вітер. По скелях загули сосни. Загули похмуро, глухо, мов бандури (Гончар, І, 1954, 69); // Одночасно заговорити, створюючи гомін (про людей). На цім слові громада зашуміла й загуділа (Март., Тв., 1954. 136); Як випили варенухи, то й загули, наче мухи (Укр.. присл.., 1955, 210); // безос. —Нехай пан лікар по правді говорить. Нехай правда буде! — загуло звідусіль (Вовчок, І, 1955, 176); // Почати видавати звуки гудіння (про комах, голубів). Десь узявся і комар і, тріпаючи крильцями, загув у повітрі (Мирний, І, 1954, 253); На мій балкон голубка сіла І журно-журно загула (Павл., Пальм. віть, 1962,84); // Залунати протяжно, на низьких нотах. Шварнула блискавка — грім грюкнув і загув (Греб., І, 1957, 70); Під вербами загули співи двох великих гуртів дівчат і парубків (Л. Укр., III, 1952, 478); З арки брами.. загув хрипкий, наче простуджений, голос (Смолич, І, 1958, 56); // безос. [Самопал:] Насунули хмари, загриміло, загуло навколо (Зар., Антеї, 1962, 235); // перех. і без додатка. Почати грати, співати протяжне, басом. Загув оркестр прелюдію (Н.-Лев., III, 1956, 306); Затягла вся дружна компанія [пісню]. Загудів навіть і тато. І я підтягую (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 110).
◊ Загуло́ в голові́ (ву́хах), безос. Аж голова́ загула́ (го́лови загули́) — про відчуття гулу, шуму в голові (вухах). [Максим:] Ну ж, гукнем на все село, Щоб від співів загуло У соцького в голові (Крон., II, 1958, 90); Пилипкові зробилося страшно: чорні кружала заходили перед очима, на голові піднялося волосся вгору, наче джмелі; загуло у вухах (Мирний, IV, 1955, 300); Молодиці закрутились серед хати та вдарились лобами так, що аж голови загули (Н.-Лев., II, 1956, 116).
2. Почати видавати протяжні низькі звуки, сигнали за допомогою спеціального пристрою (про механізми, машини). Потужно й велично, заглушаючи голоси й шум метушні на пероні, загудів ранковий гудок на роботу (Головко, II, 1957, 367); Загудів паровозик і потягнув за собою вагони (Мур., Бук. повість, 1959, 176); Під вікном коротко загула автомашина, зупинилася (Кучер, Трудна любов, 1960, 115).
3. Сповнитися гулом, шумом, протяжними звуками. — Факт! — гукнув хтось від дверей, і хатина знову загуділа від сміху (Ірчан, II, 1958, 397); Розлігся постріл. Знов і знов. Снігами довгий гук пішов, Аж загуділа далечінь (Бажай, Роки, 1957, 236); Виселок загув веселими голосами, стукотом дерев’яних ложок, сміхом дітей, окриками жіноцтва, гомоном молоді (Горький, Діло Артам., перекл. за ред. Варкентін, 1950, 75).
4. розм. З шумом упасти звідки-небудь, звалитися. Так з конем і загув у провалля (Сл. Гр.); Лихо за лихом, біда за бідою. Наче каміння оте зі скали: Як обірветься один, — чередою Інші в долину за ним загули (Павл., Бистрина, 1959, 107); // Швидко, з гулом помчати, ринутися куди-небудь. Десь з полудня як линув дощ, але такий зливний, якби серед літа, води з гір загуділи, шопу геть залило (Ков., Світ.., 1960, 21).
5. перен., розм. Зникнути, подітися невідомо куди. Кобеняка й чоботи Оксентій мав. Вівдя віддала припасені для Дем’яна.. онучі. — Дем’ян як відбув, так і загув (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 680); // Загинути, пропасти марно. Голова із запалом напав собі на Дороша.. Чому на своїй бригаді не обкопав старе бурячище? Пригріє сонце, довгоносик розлізеться — лови його! Це ж збитки які! Щоб загули трудодні? (Горд., Дівчина.., 1954, 132).
◊ Був (була́, було́, були́), та загу́в (загула́, загуло́, загули́) див. бу́ти; І слід загу́в чий — не стало когось видно; безслідно зник хто-небудь. Югне [Андрійко] з хати — і слід загув!.. (Вовчок, І, 1955, 275); І слу́хи загули́ — не стало чути про кого-небудь. Минули жнива — за Довбанюком і слухи загули. Мов у воду канув (Фр., II, 1950, 89).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 98.