ЗАГРИЗА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАГРИ́ЗТИ, зу́, зе́ш; мин. ч. загри́з, ла, ло; док., перех. і без додатка,
1. Гризучи, кусаючи, умертвляти, знищувати. Ведуть балачки казахи про своє життя-буття, про мисливство, про вовків, що лошат загризають щоночі, про худобу (Донч., І, 1956, 133); [Відьма:] Ні, не спущу [ведмедя на ката]. Сама його [ката] Загризу… (Шевч., І, 1951, 370); [Гострохвостий:] Нехай мене кожум’яцькі собаки загризуть! Щоб я до своєї хати не дійшов,.. коли я брешу (Н.-Лев., II, 1956, 492).
2. перен. Замучувати, набридати докорами, лайкою. Йому захотілося поцілувати оті руки, на яких незручно, в безнадії відпочивала голова.. А бісів Терентій ще бити й загризати сміє її (Стельмах, Хліб.., 1959, 502); Христя слухала матір, а сама думала: от і піймайся такому в невістки, — усі з тебе кишки вимотає.., буде гризти, поки загризе (Мирний, III, 1954, 53).
3. розм., рідко. Заїдати, закушувати чим-небудь з’їдене або випите. Їв [Мстислав] жарене м’ясо, загризаючи хлібом (Оп., Іду.., 1958, 50); — Чай п’ють і салом загризають, — поспішив доповісти Барило. — Незавидне діло… (Кучер, Трудна любов, 1960, 261).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 92.