ЗА́ГНАНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до загна́ти. Зачервоніли [від зорі] білі гуси, що спочивали на маленькому зеленому острівці, кимсь не загнані додому (Н.-Лев., І, 1956, 66); — Романе, ти додому? — запитав біля сторожки Юрій Дзвонар, витягаючи з пальця глибоко загнану скалку (Стельмах, Хліб.., 1959, 409); // за́гнано, безос. присудк. сл. — Що ви думали? Як ви могли? Невже вас не жахав розмах смертей і розору? Скільки мільйонів нещасних загнано в рабство? (Довж., І, 1958, 380).

2. у знач. прикм. Змучений, украй виснажений гонитвою або переслідуванням (про коней, звірів). Ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром (Коцюб., І, 1955, 334); Кінь справді ледве стояв, широко поставивши тремтячі ноги. Лашка зрозуміла, що й цей кінь під нею загнаний (Ле, Наливайко, 1957, 244).

Як (ні́би і т. ін.) за́гнаний звір (вовк) — знесилений, переляканий. Шукаючи дверей, він метався, як загнаний звір (Руд., Остання шабля, 1959, 64).

3. у знач. прикм., перен. Забитий, заляканий. Від очей Таубенфельда не сховались загнані, отупілі очі [людей], зігнуті в нелюдській втомі спини, кволі помахи лопат (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 63).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 80.