ЗАГА́ШУВАТИ, ую, уєш і рідко ЗАГАША́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАГАСИ́ТИ, ашу́, а́сиш, док., перех.

1. Припиняти горіння чого-небудь; гасити. Загасив [Мина] свічку й каганець, вийшов у сіни (Н.-Лев., II, 1956, 117); Три дні й три ночі, не втихаючи, палало; на четвертий день випав дощ і загасив пожежу (Мирний, IV, 1955, 248); Він з притиском загасив цигарку в попільниці (Бойч., Молодість, 1949, 308).

2. перен. Не давати розвиватися чому-небудь, заглушати, стримувати щось. Прохор затаїв глибоку образу та злість на Карпа. Душа його сповнилася ревнощами і гнівом, який не в силі він був загасити в собі (Шиян, Баланда, 1957, 26); — Ну, годі вже, годі, — примирливо обізвався Гаврило, намагаючись загасити сімейну сварку (Тют., Вир, 1964, 237); — Як вам недобре, покиньте… — порадила Ксеня і, одвернувшись до містка, загасила злу усмішку (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 129); //Гамувати що-небудь. Як у літню спеку, на безводді, надибавши невеличку течію бігучої води.., припадає чоловік до неї, щоб загасити свою пекучу згагу, — так Христя з згагою прислухалася до того вечірнього клекоту… (Мирний, III, 1954, 112).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 74.