ЗАВІ́ЙНА, ЗАВІ́НА, и, ж., розм., рідко. Різкий пекучий біль у грудях або животі. — 0-ох!.. Ти не знаєш, Галю, як мене завійна вхопила… Пече мене… Отут пече… мов хто жару насипав… — показує [Чіпка] на груди (Мирний, І, 1949, 342); [Степанида:] Щоб йому [Лахтіонові] і його родові сояшниці, та перелоги, та завійна, та пристріт, та болячки (Кроп., І, 1958, 136); А вип’єш півкварти — завіна пройшла, І знову весела твоя голова (Греб., І, 1957, 86).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 51.

Заві́йна, ни, ж.

1) Болѣзнь: сильная рѣзь въ животѣ. Перша каже: у небоги пристрітні уроки; друга плеще: їй завійна всунулася в боки. Мкр. Н. 4.

2) Мятель. Мнж. 180.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 18.

заві́йна = заві́йниця —

1) (з вели­кої літери) за народними повір’я­ми — уосібнена нечиста сила, що може на холоді завіяти людину, навести на неї «порчу»; проклина­ючи когось, кажуть: «Бодай тебе взяла Завійниця!». Скиглить, наче його Завійна ухопила (Марко Вов­чок);

2) сильний біль у животі: хворий не може розігнутися і си­дить, пригнувшись грудьми до ко­лін; лікували соком із свіжого де­ревію. Троянські плакси там рида­ли, Як на завійницю, кричали (І. Котляревський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 230.