ЗАВОЛІКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАВОЛОКТИ́ і рідко ЗАВОЛІКТИ́, очу́, оче́ш; мин. ч. заволо́к і заволі́к, ла́, ло́; док., перех.
1. Пересуваючись у просторі, закривати, затягувати, оповивати що-небудь (про хмари, дим, туман і т. ін.). Вернидуб.. зорив, як густий дим з пострілів по греблі туманом слався і заволікав її геть (Стар., Облога.., 1961, 53); Сонце ще тільки повертало на вечір, та насичені важкі хмари з заходу заволокли його давно (Ле, Наливайко, 1957, 396); Пішов густий краплистий дощ.. Потім молочний туман заволік усе село (Чорн., Визвол. земля, 1950, 24); // безос. Заволокло курявою срібне плесо лиману (Кучер, Чорноморці, 1956, 139); // Покривати, застилати собою що-небудь. Почала [Тамара] писати… Сльози заволікали очі, а вона витирала їх і писала (Хижняк, Тамара, 1959, 160); * Образно. Обличчя Максима заволокла зажура (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 43); // безос. У нього заволікало очі, смертельний холод сковував руки й ноги, а згасаючий погляд був прикутий до зорі (Скл., Святослав, 1959, 652).
2. Затягати, притягати силою куди-небудь. Лисичка вхопила Півника, заволокла, його до нори.. і з’їла (Фр., IV, 1950, 81).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 58.